Прочитайте уривки тексту і дайте відповідь на питання поруч.

Двужон

...у село Піски вступав якийсь несвідомий захожий. Видно - з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навт

Охрест перев'язана одежа; через праве плече, на палиці. перекинута торба - мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір - чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода ... стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачіла скіска.

Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б - з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи; сонце ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.

Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожий став. "Оце ж, мов бачся, й Окунева хата!" - каже він сам до себе.

На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок.

- Здоров буві - обізвався до його захожий.

- Здоров.

- Чи це Окунь живе?

- Який Окунь?

- Карпо Окунь, старий дід.

- Ні: це Лимар, а не Окунь.

- А де ж Окунь?.

- Та який Окунь?

- Дід старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини,- бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в землі.

- Та кого ти, чоловіче, питаєш?

- Окуня Карпа.

- Е-е-е… його вже давно й сліду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер… А тобі ж навіщо він?

- Та треба… Так умер, кажете?

- Умер, умер.

- А хто ж після його зостався?

- Та хто ж після його зостався?! - каже жінка, задумавшись…- Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько - був йому якийсь далекий родич… торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нікого такого…

<...>

Жінка справді догадалася, навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об'явився у волості небожем Окуня - Остапом Хрущем, що літ, може, з п'ятнадцять, як пішов на Дін. Уже його й з ревізії викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам'ятали ще - коли бородатий та білий Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце він назад повернувся й просився у піщанську громаду.

- Чого ти звідтіля вернувся? - пита його голова: - Хіба там недобре стало жити?

- Та трудно вже й там,- кланяючись, каже Остап.-Не ті тепер порядки пішли: багато вже й там нашого брата… пропадає…

- А тут хіба краще? - пита писар.

- Та все ж, бачте - рідна сторона.

- Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе ні виду ніякого, нічого? - знову голова.

- Та в мене ось є старий пашпорт.- Та, витягшй з гамана шматок засмальцьованого паперу з обтіпаними краями, й подав голові.

Подивився той на папір, розправив, прочитав - і знову зложив.

- Що ж з сього?! - каже.- Чому хоч ти не обзивався, як ревізія писалась?

- А бог його знає - чому… Не знав.

- Відколи пашпорта не переміняв!! - не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

- Та там мене й по цьому всюди приймали.

- Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? - пита голова писаря.

- А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громаді могоричу, то, може, й діло буде,- одказав писар.- А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

- Зділайте милость,- каже, кланяючись, Остап,- уже поклопочіться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

<...>

Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий - невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде - отаманує. А через місяць йому об'явлено, що тепер він піщанський громадянин - козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у город найматись. Недовго й місця шукав: зараз жид злебенив його та заправив у поштарі.

Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од проїжджих перепада. Послужив він рік, а на другий уже грунт і хату купив. Якраз на край села, на белебні, стояла собі осторонь чиясь сирітська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений; звісно - сирітське, та ще й за селом.

Купив Остап хату та, не довго думавши, і шле старостів до Мотрі Жуківни - бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила у сусідах, удвох з старою матір'ю.

- А що ж, Мотре,- каже їй мати,- іди! Хоч хата своя буде, хоч не тинятимешся на старість, як от я, стара…

- Та чи йти, то й ітаї - одказує дочка.- ї так натерпілись усього!

Обмінили хліб, а в неділю й весілля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася. Чепурить її, прибира. Діждали весни,-огород одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; приспу жовтою глиною підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом - любо глянути, і огородина зеленіє…

Та й тільки ж то, що огородина своя, а більше землі - ні ступня. Приходилось у чужих людей косити, хліб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою - старою своєю матір'ю, а все бідно жили. Іноді зимою ні з чого було й галушок зварити,- при-ходилось сухим хлібом давитись…

Остап - спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий,- Мотрю жалує, коло тещі ласкавий; а далі - все хмурнішав та й хмурнішав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і серце… Ходить, бувало, восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цілий день і слова не промовить ні до кого…

Так минув рік; минає і другий; а вони - всі тройко (дітей не було) - похмурі, невеселі… Немає долі - немає й радості!

Лягла зима. Падав дрібний сніг, як бува у холод; буйний вітер крутив заметами І вив, як звір у лісі, у димарі Остапової хати. Ніч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сиділи на полу; перед ними на стільчику неясно блимав каганець - от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печі… Тихо,- тільки веретена сюрчать…

- О-ох! - важко зітхнув Остап.- Обридло вже мені по цих краях горювати,- промовив він, наче сам до себе.- Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знайду добре місце, то й вас переведу…

- А як же не найдеш?-на це йому Мотря.- Літо втратиш… а я одними руками що тут зароблю?..- додала вона журливо і скривилася.

- Та вже ж ви тут з матір'ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму… А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!

Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з тещею, узяв пашпорт, пішов собі. Мотря з старою матір'ю зостались самі собі на хазяйстві.

Вирядили Остапа на Дін у великий піст, а так - к зеленій неділі - приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас взявся? Що тут він прозивався не Хрущ, а Притика… що він кинув у нас жінку і троє дітей, пропадав був - не знать де - три роки без малого… А ось тепер - у пашпорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим… Що се воно за знак? з якої це речі така плутаниця?..

Так оце запитувала якась Донська станиця Піщанської волості… І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага!

Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.

- Оце так! - скрикнули в один голос і голова й писар.- Буде ж тепер від окружного… І як-таки повірити такому волоцюзі?! Прийшов - чорт його зна й відки, сказавсь - біс його зна й ким; а ми - на тобі, та цить! - і лапки поклали… Окунів небіж та й Окунів,- нестеменне Окунів… Чому не прийняти?.. Аж воно - он який небіж!!

- Еге ж…Недаром я казав,- вибріхувавсь писар,- підождемо трохи, спишемось… Не послухали?..

- Що ж тепереньки робити? - мов не чув, питав голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було - щось пригадував.

<...>

Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла, як крейда, затряслась, як лист на осичині; .хотіла щось сказати, та не вимовила й слова,- тільки раз по раз тяжко зітхала і якось чудно дивилась мутними очима…

- Іди собі! - гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло.

Мотря повернулася, вийшла. Ішла по улиці,- не бачила світа перед собою; прийшла додому,- як п'яна, мов чмелена…

- Що там, дочко? - стріла її мати.- Чого тебе кликали?

Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором… Не пам'ятала вона, як опустилась на лаву - так не роздягнена, не розбута і впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.

- Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?..- Оришка не доказала. У неї в думці пробігла смерть Остапова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла біда… У Оришки затіпались челюсті, забігала по виду мишка.

- Та кажи!.. чого ти плачеш? - аж скрикнула вона.

Мотря утерла рукавом сльози і простогнала… А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати:

- О-о, боже мій!.. недурно він все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дін викрикував… про Хіврю та Грицька недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя головонька бідная!!.

- Що ж там таке? кажи вже,- не мороч моєї голови! Про яку се ти Хіврю плещеш?

- Про жінку того сучого сина, щоб йому,.. ні добра, ні життя!..

- Кого?

- Остапа…

- Чи ти не збожеволіла, дочко?

- Поневолі збожеволієш, коли таке…

- Мотре! не тумань їй моєї голови: розкажи по-людській - що там таке?

- Отой волоцюга, блудяга… покинув на Дону жінку з дітьми… приплівся сюди на мою голову… Господи! і за що ти мене отак караєш на сім світі? - скрикнула Мотря і знову залилась сльозами.

Тепер тільки Оришка розібрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людські поговори та сміхи,- усе разом піднялось у голові матері, налягало їй на старе серце важким жалем… Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалося; стара голова не здержувалась на в'язах-хилилася на груди. Оришка болізно піднімала її і тяжко стогнала… Мотря не переставала плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зливалися вкупу, носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері: здавалась темною хата, і світ, що вривався в вікна, чорнів у віччю в них… І стояла в темноті тій ще темніша доля їх - чорна, темна, страшна, з худим, з'їденим нуждою лицем, з злими од голе ду очима…

Таке лихо скоїлось перед обідом. Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Мотря, то засунула, щоб упрівала. Тепер ніхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидався до печі. Обидві навіть забули про обід.

Так день настав, так і минув. Одходячи на спокій, сонце обдало землю блискучим промінням; земля на прощання усміхнулася - і потемніла. Спустилася ніч; викликала собі на втіху зорі; викотився з-за гаю місяць - і став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутті теплої ночі,- не спав тільки один соловейко, виспівуючи в зеленім садочку свою любу пісню,- та не спало ще лихо в Орищинім та в Мотринім серці… Завело і воно свою пісню - гірку, журливу, безнадійну… І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною в лузі, як соловейкова; а, як важкий камінь, налягала на душу, морочила голову цілим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка не спали, не плакали,- тільки то одна, то друга зітхала… І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остапові?.. чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували… Жінка жонатого чоловіка?.. покритка-дівка?.. Ні жінка, ні дівка, а замужня вдова… Гріх перед богом,- чим його замолити? Сором перед людьми,- чим його змити?.. А ще, може, і каратись за це прийдеться - хоч не на сім, то на тім світі… Непевний той Остап, - він щось лихе, страшне… Страх справді після таких думок закрадався їм в душу - і вони обидві тихо молилися.

Як не мучились вони цілу ту ніч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себе утішного.

Не вигадали поради й волосні. Судили, рядили - та окружному, а окружний - та губернаторові. Пішли писати та одписувати…

Незабаром наїхало у село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпілася страху Мотря од тих хитрих спросів та переспросів; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.

А в селі - тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. Наче все на світі для Пісок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща - й Мотря… Хто її зроду не знав,- став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на улицю,- малі діти слідком за нею; порається Мотря на вгороді,- бачить: дві жінки стоять коло тину, дивляться на неї й перешіптуються. Немає Мотрі спокою і в церкві:

І там її не спускають з очей.

- Ото… ото вона! низенька, чорнява… чорним плат-ком голова пов'язана,- чує Мотря позад себе в бабинці.

- Ота чорнява, що хреститься?

- Еге ж, еге… Ото вона сама… за жонатого заміж пішла…

Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколішки, приникне головою до помосту,- шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолює свій гріх - і разом сльози ковтає.

Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи заціпили язики людські.

Коли це - перед другою пречистою - ведуть Хруща у ланцюгах через Піски. Як зачули люди, то за малим не все село вибігло з хат, мов на ведмедя, дивитись. "Хрущ… Хрущ іде!.. Хруща… Хруща ведуть!.." - викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале.

Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штиби; давай випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та перепроси… Зовсім загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города… А тут - друге лихо: Мотря почула - щось заворушилось під серцем…

Помітили люди - та як у дзвін задзвонили:

- Чи чули?..- питає молодиця другу, стрівши на улиці.- Заваготніла…

- Чула, серденько, чула… І скажіть: од такого!!

- Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку швидко буде… Там: торік хвостата зоря світила, а це знов проява якась вирискалась…

- І я кажу: не перед добром таке на світі коїться! Та як підуть отак цокотати,- не переслухаєш. А під неділю або свято збереться де-небудь чоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата - назбирається чимала юрба людей та й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща.

Аж ось - не знать звідкіль - узялась на селі чутка,, що він ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько-таки Іван Вареник - кріпак пана Польського, що панував у Пісках.

Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана,- пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як знаєте… Тоді громада розв'язала діло. Як голили хлопців у москалі: "У рекрути його!.. лоб йому! лоб!.."-закричала громада. Поїхав голова у. Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що годилось,-? і "перевертня" прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте - і став він з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали,- та більше він ні вертався, ні озив amp;вся.

Оддали Остапа в москалі перед покровою. А так, перед лущенням, породила Мотря сина,- та ще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мотря два дні і дві ночі, не своїм голосом викрикуючи… Що вже не робила "довгоп'ята" баба-повитуха,- ніщо не помагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала - лежала мертвою колодою… Аж на третій день "господь її помилував": серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик…

Як же почули люди про такі роди,- знову загомоніли. Пішло знов по селу шушукання, глум, таємні страхи… Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого… Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А Кирило Кнур - недалечкий сусіда - Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупі, то й хвостика бачив… Не при хаті згадуючи - куций та й годі!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!

- Щось воно таки непевне, моя матінко!..- цоко-уть жінки, похитуючи головами. І не одна й не дві нарошне забігали у хату до Мотрі-довідатись: чи немає на йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці невеличку родимій.. "Оце ж воно й є!" - подумала та мерщій з хати.

- А що?? - стріва її кума.

- То ж воно, кумонько, саме!..-каже кума, перехрестившись.

Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: "чортеня" та й годі!

Прийшлось кумів брати,- ніхто не хоче. Що тут робити? Уже три дні як дитина нехрещена… Не дай боже якого случаю -і вмре, не уведене в закон!..

Кинулась Оришка по сусідах… Всяк дякує, сторониться… Ходить вона по хаті - сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки… Мотрі вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.

На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: "Москалики-лебедики, охрестім дитя!" Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.

Понесли до батюшки. А панотець і собі: "Як його такого виродка у хрест уводити?!"

"Боже мій!.. що його робити на світі?!" - плаче Оришка-та до попаді: "Матушка!.. я вам сього й того… я вам моток пряжі напряду,-умовте панотця!.."

Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.

Питання
  1. Хто були батько й мати Чіпки? Розкажіть історію одруження Мотрі і Остапа Хруща.
  2. Чому в селі почали пліткувати про Мотрю? Чоиу ніхто не хотів стати хрещеними батьками для малого Чіпки?
Дитячі літа

Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою; не сподівалася замужньою вдовою..

Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним,- стали його оббігати… Казали, що до Метрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його у хаті та насилу з душею вирвався… Непевне місце! Бувало, уночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям - то й удень забороняли туди бігати…

Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогороджена, необкопана - так рівець невеличкий прокопаний та й годі… Іде скотина - нема перепону - через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться-кубла повибивали… Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замчала не тільки лад в хаті, а й самого Остапа,- то й хата осунулась… Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок - ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі, поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась, диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики-і сісти на них страшно; стіл-ходором ходить; піл-на п'ядь дошка од дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті про-! курити… Бідота несказанна, злидні невилазні!…

Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя прийняли, стільки клопоту звідали… Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою…

Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав,- бо помітили, що в кого Мотря жне - уся нива закрутнями унизана. У сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла - на жнива становилася.

Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилини борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала - саме ґноття та рам'я висіло… Як заробить конопель,- то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб'є - спідницю пошиє, юпку… У вибійчаному і в свято ходила. Другі у плахтах та запасках, голови шовковими платками їіовнв'язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці-не вилазила. Біленькою хусткою зав'яжеться та й шмарує… Ото буденне й празникове! А що старе, дране- позшиває, позаштопує,- матері старе тіло прикриє або дитині - штанці, куцину… Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря,- сиди, мати, з хлопчиком дома - і не рипайся! Піти треба матері,- сиди, Мотре… бо й чоботи одні!

Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом - на полі, зимою - дома. А Оришка - стара вже,- нездужала - тільки й того, що доглядає дитини… Як літком немає Мотрі дома,- баба зварить йому їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає…

А й дитина ж то вийшла - на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві,- як дзиґа крутиться, на місці не всидить… Скажеш йому: дай те! дай друге! - як стріла пуститься… Чіпка, як його звали,- не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: "Подай, Чіпко, води! - або - ножа, або - веретено!.." То він і почне: "А де ж воно лежить, чи стоїть?" Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть. Мотря за це не любила Чіпки. "Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! - жаліється Оришці: - Йому як що робити, то треба за тиждень рагадувати, щоб роздумався.. А іноді, було, й буханця уліпить Чіпці у спину, щоб довго "не роздумував".'" Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату". Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там - полив'яного півника, свистілочку; а їсти - сама не доїсть - йому зоставляє…

Як підріс Чіпка - став бігати, то вибіжить, було, з двору на вигін та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб'ють та й проженуть… Не-дурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують - хто якого роду. Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився - чи давністю, чи боями, чи послугами? А село знає одну славу - честь. Тим на селі й питають: чи "чесного" роду? А тоді вже й братаються… Чіпка був "виродок"… Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися…

- Виродок іде! - кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.

- Запорток! - підхопить другий…- Ходім до його!

Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить… Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті - за боки беруться зо сміху…

- Чіпко! де ти взявся? - смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.. Мовчить Чіпка - сопе.

- Ти з яйця вилупився?! - знову другий… Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.

- Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала… в бур'яні,- одмовляє понуро та все копирсає під нігтем. Регіт - аж вигін розлягається.

- Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..

- Ні…

- А де ж твій батько, коли ти не з бур'яну?

- Не знаю…

- То-то й є… ти байстрюк!..

- Брешеш!..- зиркнув, як той вовк, Чіпка.

- А хто ж ти?

- Я… Чіпка.

- Ти - Чепіга, а не Чіпка! - крикне хто з середини - і вскубне Чіпку…

- Чого ти скубешся? - з плачем вимовля Чіпка.- Постій, я бабусі скажу,- вона тобі дасть!

- Боюсь я твоєї бабусі,- куди ж пак! - одказує хлопець та й знову вскубне.

За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть - аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.

Іде Чіпка додому,- іде та й плаче.

- Чого ти. Чіпко, плачеш? - стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче… Бере його Оришка за руку, поведе у хату, почне умовляти:

- Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б'ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..

Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби або приляже голівкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця - доброго молодця… Чіпка слухає-й дума: "І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця - доброго молодця?!."

Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло казку до життя, а життя до казки - і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди… А так - птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто не знає, що вони кажуть… "А добре б-дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка у лузі?.. І чого - одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці - тільки цвірінькають?! І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?.."

- - Чи воли, бабусю, говорять?..- питає Чіпка в Оришки.

- Бог їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.

- А птиці?

- І птиці говорять…

- Як же вони говорять? Про що вони говорять?..- допитується.

І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. "Скот, мов, ніколи не реве без нужди… Як вертається додому та реве - то він радіє, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій - ні. От соловейко - як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою…" Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток,- сина й дочку,- що вбили її мужа-ужа… Синок каже: "Не вбивай, сестро!" А сестра не послухала - вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: "Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали - й не наслухались! - А ти,- каже,- дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!" - От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха - так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля,- щоб і городини не глушило, й людей не жалило!"

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою… либоко западали вони у його гаряче серце, а в дуйгі підіймали хвилю горою - з самого споду до верху. Як рій той, гули в дитячій голівоньці; яй завірюха, крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка - поки не засягали усього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння - все те мало свій говір, свою мову, тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було - люди, і все балакало однією мовою… А тепер - ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?.. Через людей… Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби - одібрали людську мовуї Вони людей - своїх рідних - повернули у все те.. І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала - і сторонився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували.

Питання
  1. Яке ставлення до Мотрі в селі?
  2. Як ви думаєте, чи винувата Мотря у своїй біді?
  3. Чому діти ображають Чіпку і не приймають його до гурту?
Тайна-невтайна

Чіпці минуло сімнадцять літ. Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися…

- Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце,- каже дід Улас, дивлячись на небо: - коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боків стягатися та й заслали, замазали небо… Незабаром воно й розплакалось… Зарядив дощ - дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито…

Посідали вони усі три під вербою. Сидять - пережидають дощ. Лиско й собі звився коло них бубликом. Сумні усі.

- Так оце, діду, й вам воля прийшла? - питає Чіпка дїда, щоб хоч словом розважитись.

- Кому воля, а кому неволя! - сумно одмовля дід.

- Як саме?

~- Так… Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та крові точили… хай ше два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твій суд правий настане?..

- Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні,- примовивсь Грицько.

- Вільні?.. Були вільні, поки волі не було… Ох!. Робив, доки силу витратив та зуба в роті не стало… Тоді й з двору - геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба!.. Спасибі, люди добрі зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собаці під тином,- христа ради руку простягати… А от тепер знову завадило: плати десять карбованців на рік!.. За віщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш,- рублів з півсотні виробляєш… Яких? де? Я - старець, нищий… Спасибі, люди змилосердились… Так - ні! І те їм оддай… а сам з голоду пропади… Прокляті! і суду на вас немає, й права!..-гірко закінчив дід.

У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу… Думка його закаламутилась, завихорилась; кров прилила в голову; він мовчав, боявся словом перервати дідове горе… Він сам не знав такого, а почував з дідової мови, що воно тяжке-тяжке…

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душі важко, на серці сумно - аж мов нудно…

Дід знову забалакав, наче сам до себе: "Ще мало людей забили, на той світ позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих - трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця… Що ж з мене візьмеш?!. Я людям служу, громаді служу - за хліб, за спасибі… от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму та й годі… Беріть?.. Легко сказати - беріть! А степ?.. а вівці?.. Я привик до цього, як до рідного… Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вівця для мене-все одно, що людина: і їсть, і п'є, і боліє… тільки не скаже нічого, не вимовить!.. Хіба я не бачу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Мені він не так дозоля: я вже стара собака, натерпівся всього… А он- ягня? Зігнулося, тремтить, змерзло… Бачу, бачу… Я б тебе коло свого серця обігрів, як дитину… Та не обігрію! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити… Йому ще трохи… Ще, бач… ще…"

Дід не зміг далі говорити… Дві гарячі сльози викотилось з його старих жовтих очей і розлилося по карбованому старістю та негодами виду.

Грицько сидів, рота роззявивши,- сам не знав, що йому казати…

Чіпка пильно дивився на діда - очей не спускав… Лице аж пополотніло; поза спиною мурав'я лазила; верхню губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі - горіли, налиті сльозами пополам з кров'ю.

- Хто? хто?! - затинаючись, скрикнув він.- Хто одбере у нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо - поки нас не вкладе!

Дід глянув - і стрівся очима з палкими Чіпчиними.

- Пан одніме, Чіпко!.. він одбере, мій сину!.. У двір піду - старого недовгого віку коротати у неволі… покину вас… Усе покину: степ, овець… Лиска-сердегу…

-Не одбере він… ні! Хай тільки одбере… Я йому такого пущу півня!! - грізно каже Чіпка.

Дід аж не стямився:

- Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєш бога в животі, а царя в голові?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другі погорять… Йому ж тільки шкоди наробиш,- він собі швидко знов вибудується; а то - убогі погорять, що, може, тільки й щастя, що свій захист є… Оханись, господь з тобою!

Ще сумніше, ще важче стало. Дощ, як із відра, линув. Кожен поворухнувся й на самі очі насовував кобе-няка. Лиско ближче підсунувся до діда; ліг у самих його ніг. Дід мотнув головою: "А той же батько! як дві каплі води…" - промовив уголос.

- Хто? - поспитав Грицько.

- Отой! - дід указав на Чіпку.

- Хіба ви знали батька? - пита понуро Чіпка.

- Чому ж не знати, коли ми з одного двору.

- Розкажіть, діду! - пристає Чіпка.

- Добре. Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу… Давня то річ,-зачав дід.-Мені було тоді літ з двадцять, як привели твого батька у горниці лакеєм до панича… Розказували, що твоїй, бабі старий пан хотів ласку зробити,- та взяв та й приставив до свого сина твогобатька-Він був собі якийсь малий, пуздратуватий… та шкодливий такий, як кіт! За паничем ходить - не ходить, слухать - не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув… А той як виважить руку, як удере його з усього маху по пиці… так паненяті носа й розтовк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан… - "На стайню його!.." - Узяли його лакеї на стайню,-та так. оджарили, що ні лягти, ні сісти… Тоді йому уже нікому було й пожалітися; батько у винниці в казані скипів,-упав якось у казан,- а мати з холери вмерла… Ото, як одшква-рили його, то вже він ніколи не бився - тільки пустився на хитрощі. Усе дурить панича та видурює з рук усячину… аж поки його й за це не вибили! Як провчили, він хотів утопитись, та люди не допустили… А пан знову вибив, щоб не топив кріпацької душі, бо за неї треба подушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай,- таки з двору кучер,- то й він за ним потяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й оселився… Та лихий його попутав провідати про Хруща, козачого сина, що одних з ним літ поплентався на Дін до дядьків,- та там би то, кажуть, і вмер… Та не так про Хруща, як про рідну сторону… Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетів, коли б не неволя… А тут, як на те, підскочив Хрущ. От він роздобув десь Хрущів прашпорт та покинув жінку, дітей й оселю - приплівся сюди. Його прийняли у козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вільний… А може, він думав худобу Хрущеву посісти, та добрі люди до його ще по шматках рознесли… Так він став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матір'ю. Літ зо двоє, може, пожив,- та й знову потяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! Привели сюди… суди та пересуди… Хто він такий?.. Що це він зробив?.. Та, кажуть, н а ш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте,- мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали у москалі… Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!

<...>

Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п'яний, наче учадів… Голову на груди звісив, очі в землю потупив… Нічого не чув, не бачив… Не знав, коли й у село прийшов, як і додому достався… Очумався уже в хаті…

- Так отакий мій батько був, мамо?

- Який?

Чіпка почав розказувати…

- Такий же…

- Чому ж ви мені давно цього не казали?

- То що б було, сину? Замовк Чіпка. Щось думав…

- Ні! Недобре зробив батько,- глухо якось, з протягом, почав Чіпка…- Ні… не гаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?..

- Кого, сину?

- Панів! - одказав твердо Чіпка.

- Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!

Він сидів зажурений, німий, як стіна. Перед його очима, носився чорним вороном батько… рідний мій тату! - думав він.- Не знав ти долі від самого малку - може, аж до смерті… Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий; од панського двору до Дону, од Дону - до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? чи порвала його нагайка на шмаття? чи пронизала тебе вража куля у бої!.. І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, у одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не повіда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати… А може, тебе доля занесла куди у далеку чужину, на інший край світу, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди… Ой, боже наш, боже! Ти - всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш… Ти один наглядаєш над землею - і маєш волю над нею… Чому ж ти не скараєш злого - хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні… ти мовчиш… мовчиш, як глупа ніч…

Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п'яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір… На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер - діда нема… і в двір не пускають!

Питання
  1. Яка подія сталася, коли Чіпка досяг сімнадцятиліття?
  2. Чому дід Улас не радіє тому, що відмінили кріпаччину?
  3. Як Чіпка реагує на слова діда Уласа, і як він сприймає розповідь діда про свого батька? Які висновки він робить?
error: Content is protected !!